Источник:
google.com
Петриківський розпис[ред. • ред. код]
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Петриківський декоративний розпис
як феномен українського
орнаментального народного мистецтва
Petrykivka decorative painting
as a phenomenon of the Ukrainian
ornamental folk art *
* Назва в офіційному англомовному списку
Картина «Птахи щастя», Галина Назаренко, 2014 р.
Країна
Україна
Ідентифікатор00893
Історія реєстрації
Зареєстровано:2013 (37 сесія)
Петриківський розпис у Вікісховищі
Петрикі́вський ро́зпис, або «петрикі́вка» — українське декоративно-орнаментальне народне малярство, яке сформувалося на Дніпропетровщині в селищі Петриківка, звідки й походить назва цього виду мистецтва.
Окремі речі з візерунками в стилі петриківського розпису збереглися ще з XVIII століття. Однак у сучасному розумінні цей напрям сформувався наприкінці XIX століття — на початку XX століття. Походження петриківського розпису пов'язують зкозацтвом і заселенням Дніпропетровщини вихідцями з Полтавщини, Слобожанщини та Поділля у XVIII столітті та в першій половині XIX століття. Проте невідомо, де й коли са́ме розвинулися традиції, що лягли в основу цього напряму малярства.
Петриківський розпис — не лише народне мистецтво, що зберігає традиції оздоблення українського житла, але й сучаснийживопис, якийрозвивається та набуває нових рис[1][2].
У 2012 році Міністерство культури України визнало петриківський розпис об'єктом (елементом) нематеріальної культурної спадщини України.
5 грудня 2013 року петриківський розпис було включено до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО[3][4][5]. Це поки що єдина форма культурної спадщини України, що потрапила до цього списку[6].
Зміст
[сховати]
3Техніка виконання і особливості розпису
4Відомі петриківські розписи в архітектурі
Історія[ред. • ред. код]
Петриківський розпис походить від селянського хатнього стінопису. Вкривати стіни розписом у різні періоди було притаманно для багатьох частин України, причому різні регіони мали свої особливості[7]. Зовнішні стіни хат було прийнято розмальовувати наново кожної весни або двічі нарік. Окрім стін, розписом вкривали побутові речі з дерева та інших матеріалів. Пізніше виникли так звані «мальовки», розписи на папері, які майстрині могли готувати заздалегідь і прикрашати таким чином внутрішні стіни хат, не відвідуючи їх.
Розпис на печі, село Аули,Дніпропетровщина, 1920-ті роки
Є також зразки наддніпрянських ікон з рослинним орнаментом, які датують кінцем XVIII століття і вважають прообразом сучасного петриківського розпису[8].
Найдавніші зареєстровані в Україні осередки настінних розписів з рослинним орнаментом, у другій половині XIX століття або на початку XX століття, знаходилися на Дніпропетровщині, Слобожанщині, Поділлі та Уманщині[9]. Імовірно розписи цих осередків мали спільне або принаймні пов'язане походження[9].
Мальовка «Павичі», Тетяна Пата, 1949 р.
Орнаментальні розписи на стінах і папері були характерні для багатьох селищДніпропетровщини, проте найбільшого поширення та розвитку вони набули у Петриківці, яка і стала основним осередком петриківського розпису[9].
Хатнє малювання у формі стінопису існувало в Петриківці принаймні від 1860-х років, а малювання на папері — від кінця ХІХ століття[10]. З часів Нової Січі до середини ХІХ століття ці землі активно заселялися в першу чергу вихідцями з Полтавщини таСлобожанщини. Імовірно, саме з цими переселенцями традиції розпису потрапили в сучасний осередок у Петриківці[10]. Вважалося, що не збереглося згадок про народне малювання на Полтавщині у ХІХ столітті, проте були відомості про стінописи Слобожанщини, наприклад, у 1860-х роках уКуп'янському повіті Харківської губернії[10]. Тому припускали, що традиції петриківського розпису походять саме зіСлобожанщини[10]. В той же час існують скрині з декоративним квітковим розписом з Полтавщини датовані другою половиною ХІХ століття[11]. За іншою версією цей розпис походить з Поділля через Уманщину, проте там стінописи з рослинним орнаментом вперше зареєстрували суттєво пізніше[9].
Отже, невідомо, коли саме сформувалися традиції розпису та їхні особливості в різних регіонах. Немає детальних історичних згадок про петриківський розпис до початкуXX століття, коли ним зацікавився етнограф Дмитро Яворницький з Катеринослава. За його дорученням молода художниця Євгенія Евенбах збирала та перемальовувала зразки народної творчості Катеринославщини у двох експедиціях 1911 і 1913 років, зокрема стінописи[7]. Ці знахідки лягли в основу виставки в Петербурзі 1913 року. Саме цей рік і вважають роком першої фіксації петриківського розпису[7].
Скринька з Фабрики петриківського розпису,Олександра Пікуш, бл. 1960 р.
У 1935 і 1936 роках відбулися виставки петриківських майстринь у Києві, Ленінграді та Москві, які значно сприяли популяризації «петриківки». Після цих виставок у 1936 році Тетяна Пата і Надія Білокінь перші з майстрів петриківського розпису здобули звання «майстра народної творчості».[7][12]
Протягом цих же 1935 і 1936 років в Петриківці було організовано спеціальну дворічну школу декоративного малювання, якою керував художник і мистецтвознавець Олександр Статива. Головним педагогом у цьому закладі стала Тетяна Пата, що навчила тут петриківському розпису ціле покоління майстрів, які згодом сформували його як сучасне мистецтво.[12] Тетяну Пату часто вважають засновницею школи петриківського розпису, хоча сама вона у відповідь на таке зазначала, що продовжувала традиції, які перейшли до неї ще від бабусі.
Фарфорова ваза з петриківським розписом, КЕКХЗ,Марфа Тимченко, бл. 1970-х
У 1940-х роках в Київ переїхало кілька петриківських майстринь, учениць Тетяни Пати: Марфа Тимченко, Віра Клименко-Жукова, Пелагея Глущенко, Віра та Галина Павленко. В наслідок цього було вперше налагоджено промислове використання петриківського розпису — на Київській сувенірній фабриці ім. Т.Г. Шевченка. Саме тут було вперше запроваджено підлаковий розпис на нетрадиційному чорному тлі, що згодом почало використовуватися також в Петриківці. В такій формі петриківський розпис набув найбільшого поширення у радянські часи. Ці ж майстрині згодом працювали на Київському експериментальному кераміко-художньому заводі, де петриківський розпис почав широко застосовуватися на фарфорі.[12]
1958 року за ініціативою Федора Панка, учня Тетяни Пати, у Петриківці було створено фабрику петриківського розпису[13], що проіснувала до початку 2000-х років. За радянських часів на фабриці працювали близько півтисячі людей. Петриківські тарілки, скриньки, підноси, вази та інші сувеніри були візитівкою України, їх експортували до 80 країн світу. У 2006 році фабрику ліквідували через банкрутство, а 2011 року остаточно знищили: невідомі демонтували верстати та преси[14].
У 1950-1970-х роках вийшла ціла низка популярних альбомів з репродукціями петриківських розписів у видавництві «Мистецтво», укладачем яких була мистецтвознавець Наталія Глухенька. Це значно сприяло подальшій популяризації «петриківки», особливо зважаючи на великий наклад цих видань.
Панно «Білий Танок», Федір Панко, 1976 р.
У 1971 році в Петриківці Федір Панко заснував також «Експериментальний цех петриківського розпису» при Дніпропетровському художньо-виробничому комбінаті Дніпропетровської організації Національної спілки художників України. 1998 року цей заклад став основою для створення Центру народного мистецтва «Петриківка», яким керуєнародний художник України Андрій Пікуш. У сучасних умовах колектив Центру вважають творчим ядром осередку петриківського розпису. Колектив об'єднує близько 40 провідних майстрів з Петриківки, серед них 25 членів Національної спілки художників України, 7 заслужених майстрів народної творчості України.[12] У той же час не мало значних майстрів живе у Петриківці, не працюючи в цьому закладі, а багато інших художників з класичної петриківської школи живе та працює в різних містах України, розвиваючи «петриківку» там.
Логотип «Петриківка»
В Петриківці існує кілька музеїв петриківського розпису, зокрема приватних. У 2000-х роках відомий майстер Василь Соколенко створив у селищі Петриківка унікальний музей у власній садибі, де були представлені твори петриківського розпису[15][16]. Згодом більшість експонатів цієї колекції були передані до селищного музею петриківського розпису.
У 2012 році відкрито нову спеціальність фахівця з петриківського розпису у Дніпропетровському театрально-художньому коледжі[17], де викладає петриківська майстриня Тетяна Гарькава, учениця Федора Панка.
2012 року Міністерство культури України визнало петриківський розпис об'єктом (елементом) нематеріальної культурної спадщини України.
Наприкінці січня 2013 року створили логотип «Петриківка». Його безкоштовно передали майстрам селища, аби вони могли доводити покупцям автентичність своєї продукції[18].
5 грудня 2013 року петриківський розпис було включено до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО.
Найвідоміші майстри[ред. • ред. код]
Поштові марки на честь Тетяни Пати, 2000 р.
До початку XX століття історичних згадок про петриківський розпис немає, тому й невідомі імена майстринь, які володіли цим мистецтвом раніше. Значною мірою завдяки дослідженням етнографа Дмитра Яворницького стали широко відомі імена петриківських художниць першої половини XX століття — Тетяни Пати, Надії Білокінь, Ярини Пилипенко таПараски Павленко, чиї творчі внески вважають одними з найбільш значущих для розвитку «петриківки» в цей період[12].
У середині XX століття серед найвизначніших майстрів у розвитку петриківського розпису були Федір Панко, Василь Соколенко, Марфа Тимченко, Ганна Самарська, Володимир Глущенко[12].
Працювали або продовжують працювати у Петриківці та в інших місцях України такі значні майстри, як Андрій Пікуш,Марія Пікуш, Олександра Пікуш, Надія Пікуш, Ганна Ісаєва (Пилипенко), Надія Тимошенко, Василь Вовк, Віра Клименко-Жукова, Пелагея Глущенко, Віра Павленко, Галина Павленко-Черниченко, Євдокія (Явдоха) Клюпа, Зоя Кудіш, Тамара Кудіш, Марія Шишацька, Надія Шулик, Ніна Шулик, Іван Завгородній, Ганна Пруднікова (Завгородня), Векла Кучеренко, Юлія Нагай, Тетяна Гарькава, Ніна Турчин, Віра Тезик, Олена Зінчук, Валерій Зінчук, Галина Назаренко, Валентина Панко, Уляна Скляр, Ліана Скляр, Тетяна Пата (Скляр), Валентина Дека (Статива),Микола Дека, Лідія Булавін (Статива), Марія Яненко (Статива), Наталія Статива-Жарко, Олена Скицюк, Тамара Вакуленко (Самарська), Олександр Вакуленко, Марія Курінька (Бельмас), Валентина Хоменко, Вікторія Тимошенко, Наталія Калюга, Валентина Міленко, Наталія Рибак, Ярина Назаренко, Валентина Карпець-Єрмолаєва,Ніна Бородіна, Катерина Тимошенко, Тамара Тесленко, Ірина Кібець, Анатолій Чернуський, Ніна Чернуська, Людмила Горбуля, Володимир Падун та інші.[12][19][20][21]
Серед найбільш активних сучасних майстрів петриківського розпису, що продуктивно розвивають і популяризують «петриківку» та проводять численні виставки в різних містах, можна назвати Галину Назаренко[1][22][23], Вікторію Тимошенко[21][24][25], Олену Ярмолюк, Наталію Малярчук[26].
Техніка виконання і особливості розпису[ред. • ред. код]
Таріль з петриківським розписом,Володимир Глущенко, 2016 р.
Характерною особливістю петриківського розпису є переважання рослинних візерунків (здебільшого квіткових) і створення передовсім фантастичних, небувалих у природі форм квітів, в основі яких лежить уважне спостереження місцевої флори, наприклад, «цибульки» або «кучерявки». Широке застосування в розписі мають мотиви садових (жоржини, айстри, тюльпани,троянди) і лугових (ромашки, волошки) квітів і ягід калини, полуниці та винограду. Характерним для візерунків є також зображенняакантового листу, що його звуть «папороттю», бутонів та перистого ажурного листя.
Нерідко квіти та ягоди поєднано з птахами, іноді використовують зображення тварин і людей, які традиційно мають дещо фантастичний вигляд. Часто в «петриківці» використовується образ жар-птиці — міфічної істоти, що приносить щастя, з фантастичними візерунками по всьому тулубі[27].
Таріль з петриківським розписом, Вікторія Тимошенко, 2014 р.
Петриківський розпис традиційно виконували на білому тлі (побілені стіни та білий папір), проте сучасні майстри роблять розписи на фоні різноманітних кольорів, зокрема чорного, синього, зеленого, червоного.
Характерним для петриківського розпису є те, що весь малюнок ніби розгорнутий по площині, має поверхневий вигляд. Орнамент вибудовується навколо одного або кількох стебел, до яких приєднані всі елементи основної частини орнаменту. При цьому лінії стебел і галузок не перетинаються між собою, а багато елементів розпису (квіти, листки, ягоди тощо) мають силуетне зображення. Фігури птахів, звірів, людей мають здебільшого контурне зображення. Тварин малюють упрофіль, а квіти — анфас.
Професійні майстри «петриківки» здебільшого малюють без попередньо накресленого контуру і не користуються вимірювальними інструментами. Майбутній витвір заздалегідь виношують в уяві і виконують лише після того, як композиція повністю продумана[28].
Таріль з петриківським розписом «Птаха в саду», Ліана Скляр, 2016 р.
Особливістю розпису є також те, що елементи малюнку (пелюстки, стебла, ягоди тощо) виводять одним мазком.
Для зображення ягід та деяких інших елементів майстри часто користуються власним пальцем (хоча ця техніка може бути виконана також соскою або піпеткою). Вмочивши палець у фарбу, торкаються ним до паперу й лишають кругленьку плямочку, трохи світлішу й випуклу в центрі та неначе обведену темнішим контуром довкола[28].
Типи мазків
Щоби створити візерунок у техніці петриківського розпису, необхідно оволодіти чотирма типами мазка, традиційно званих «гребінець», «зернятко», «горішок» та «перехідний мазок».
Розпис на папері,Федір Панко, 1984 р.
«Гребінець» — мазок, який починається з потовщення, зробленого натиском пензля, та завершується тонким вусиком, який виконується легким дотиком кінчика пензля. Покладені разом декілька таких мазків схожі на гребінець.
«Зернятко» — мазок, який наносять, почавши з легкого дотику, до сильного натиску пензлем. Коли мазки «зернятко» покладені з обох боків стебла, кінчиком назовні, зображення нагадує колос. Звідси й назва. Для елементів, пов'язаних з виконанням «зернятка», «кривенького зернятка», тоненьких гілочок, годиться звичайний акварельний пензель з тоненьким гострим кінчиком (коли він зволожений). Але за традицією для виконання цих мазків використовують саморобний пензлик із шерсті кота.
«Горішок» — складається з двох гребінцевих мазків, які зігнуті та поставлені один проти одного. Заповнивши вільне місце мазком «зернятко», отримують форму, схожу на лісовий горіх.
«Перехідний мазок» — накладається одним пензлем, але двома фарбами. При цьому сухий пензель умочують в одну (наприклад, зелену), а потім в іншу (наприклад, жовту) фарбу. На папері залишається слід від жовтої фарби, який плавно переходить у зелений[29].
Знаряддя праці
Таріль з петриківським розписом «Серпень», Наталія Статива-Жарко
Свої фарби петриківці традиційно добували із трав, листя, ягід та квітів, виварюючи їх особливим способом. Червоний колір одержували з вишневого соку, зелений — із пирію та листя пасльону, синій — з квітів проліска. Різні відтінки жовтого давали пелюсткисоняшника, лушпиння цибулі й кора яблуневих паростків. Фарби розводили на яєчному жовтку й молоці, а закріплювали вишневим клеєм чи буряковим цукром. Значно пізніше з'явились фабричні барвники, і лише в повоєнний час стали використовувати гуаш таакварель.
Інструменти для розпису мали також природне походження. Палички з паростків дерев, стебел болотних трав, особливо оситнягу йрогози, саморобні пензлики з котячої шерсті та пальці самого майстра — ось небагатий набір художніх знарядь, котрими творили народні умільці велике різноманіття композицій квіткових візерунків[28].
Кошачка — пензлик виготовлений з тонкої шерсті кішки, природні фарби і пальці — це все, що було потрібно, аби розмалювати цілі хати й великі печі. Але від глибокої традиції сам розпис відходить, художники шукають нові техніки і шляхи проявити себе[30].
Відомі петриківські розписи в архітектурі[ред. • ред. код]
Поштові марки України з петриківським розписом
2010 р.
2013 р.
Знищені розписи у магазині іграшок «Казка»
докладніше див.: Настінні розписи магазину іграшок «Казка»
у 1979 році з використанням петриківського розпису було оздоблено стіни магазину іграшок «Казка» у Києві відомою петриківською майстринею Марфою Тимченко разом з чоловіком Іваном Скицюком і донькою Оленою Скицюк. На розпис стін магазину родиною було витрачено близько року. Результати цієї праці дуже високо оцінювали мистецтвознавці, розписи магазину були добре відомі кільком поколінням киян. На початку 2000-х років пропонувалося в приміщенні магазину створити музей або студію декоративного розпису. Натомість у 2002 році магазин було викуплено концерном «Європродукт» (власник В. Б. Бурда, син Б. О. Бурди) і під час реконструкції всі розписи були по-дикунські знищені.[31][32]
Найдовший у світі розпис паркану
У вересні 2012 року представники Національного реєстру рекордів і Книги рекордів України зафіксували нове досягнення. У центрі селища Петриківка на Дніпропетровщині створили найдовший у світі орнаментальний розпис на бетонному паркані ручної роботи — довжиною 120 метрів та завширшки 80 сантиметрів[33].
Роботу виконали 30 професійних майстрів та 127 вихованців Петриківського будинку дитячої творчості, учнів Петриківської художньої школи та студентів спеціалізованого ПТУ № 79. Щоб розмалювати 120-метровий паркан, їм знадобилося три дні й тридцять кілограмів емалевої фарби десяти кольорів. А закінчували квітковий фриз представники двадцяти дипломатичних місій, акредитованих в Україні[34].
Православний храм із петриківським розписом
У Києві є церква, оздоблена петриківським розписом. Внутрішню частину Свято-Юріївського храму, що належить Київському патріархату, за кілька тижнів розписали художниці із села Петриківка Галина Назаренко та Ірина Кібець. Це перший храм в Україні та світі, розписаний петриківським розписом. Він розташований наМихайлівській площі за готелем «Інтерконтиненталь».[35]
Розпис у храмі відповідає православним християнським звичаям, кожна квітка і колір мають своє символічне значення. Оскільки храм присвячено святому великомученику Юрію (Георгію) Переможцю, а колір мучеників — червоний, то в оздобленні багато червоних «юріївських» хрестів.
Український культурний центр у Парижі
В Парижі петриківським розписом був прикрашений будинок, де жив Ален Делон, а зараз знаходиться український культурний центр[30].
